Дмитро Щербань. «Загадка» смерті Леонтовича.

Дмитро Щербань,

ветеран прокуратури, член Національних

спілок письменників та журналістів України.

К.т. 096-380-22-81     

Шановні шанувальники творчості славетного композитора Миколи Леонтовича!

Сьогодні, 08.01.2020 року  в публікації Інтернету прочитав статтю Василя Рогуцького «Автора «Щердрика» - найвідомішої колядки світу – убив чекіст і забрав його чоботи»

Досконально не вивчав даних  щодо смерті Леонтовича  і сам користувався лише даними Інтернету та в цій публікації для мене є дещо й нове.

…Дорогою до батьківської хати навідав колегу Якима Греха, а також завернув у село Стражгород до своєї учениці Надії Танашевич. Разом із Надією він працював над народно–фантастичною оперою у трьох діях «На русалчин Великдень» за однойменною казкою Бориса Грінченка.

— Вона наспівала мені багато пісень, — ​розповідав про Надію Якиму Греху. — ​Може, полюбила старого–лисого. Нехай любить, буде краще писати текст. Любов — ​поезія, це найкращі переживання кожної людини.

Після обіду мама Надії задля розваги взялась ворожити Миколі Леонтовичу: «У Вас рука артистична. Лінія таланту ясно позначена. Лінія любові дуже мала. І от тепер щось печальне зазначено на Вашій руці, от тут, на лінії життя. Якось так, немов вона скоро Вам кінчається…». Леонтович віджартувався: «Значить, коли буду від вас іти і з лісу вийде бандит мене вбивати, то скажу йому: «Е, ні! Стій. Матушка Танашевич мені ще вгадувала довго жити».

…Коли композитор дістався хати батька–священика, туди ж на нічліг попросився і Афанасій Грищенко, агент Всеросійської надзвичайної комісії з боротьби з контрреволюцією і саботажем, якому видали кошти і відправили в район для створення мережі інформаторів. Їх поклали спати в одній кімнаті. Леонтович допізна грав бандиту, і чекіст навіть попросив написати йому ноти «Інтернаціоналу» — ​вони так і залишились лежати на столі. А над ранок пролунав постріл… Убивця втік, зв’язавши рідних.

Безумовно, творчість Леонтовича, життя та смерть цікаві багатьом його шанувальникам. Пропоную те, що зібрав та опрацював я сам:

         Вже скоро 100 років, а й досі:

«Загадка» смерті Леонтовича

Батько Миколи Леонтовича був священиком в селі Марківка Теплицького району Вінницької області і його син „.. зріс на народній пісні, пройнявся нею, повернув її народові ще кращою, художньо оновленою і збагаченою. Нікому раніше невідомий народний учитель із Поділля, по суті, самоук, став одним із найяскравіших композиторів ХХ століття”.

Моє рідне село має незвичну назву – Саша. За історичними відомостями: „Після смерті Софії ( в честь якої засновано всесвітньо відомий парк «Софіївка») в 1822 році Теплицьким поміщиком стає її син Станіслав, батько власниці Теплика з 1862 року Олександри Потоцької ( її іменем було назване село Саша).

В селі, до шестидесятих років минулого століття, була церква святого Димитрія Солунського. Літні люди розповідали, що після революції  назву села хотіли перейменувати на Тарасівка. Проте дістало глузду залишите оту історично-незвичну назву.  На жаль у ті  роки безглузді рішення й дії були доволі частим явищем. Достовірно не знаю чи змінювали назву хутора Ленінка за селом Сокиряни, а Саша, як менше село, багато років входила до Сокирянської сільської ради.

Пам’ятаю,   як у дитинстві був присутній при розмові батька з односельцями і почув, що саме там, під хутором Ленінка, у роки громадянської війни було здійснено напад на М.Д. Леонтовича. Нібито він їхав кіньми. Бандити, якими на той час кишіла округа, поласившись на кожушок, у який той був зодягнений, напали, пограбували, важко поранили, так, що, доїхавши додому, він помер.

Чому у нас в селі був такий поговір? Та тому, що священик церкви в моєму селі не міг не знати про смерь сина священика в Марківці. І, можливо, як знав так і доніс цю звістку односельцям.

           Тоді між односельцями виникла суперечка: одні говорили що Леонтовича вбили  бандити, а інші (з острахом) – що то „чекісти”. Де та правда, і чи можна було її знайти в  години лихоліття, у яке кинула нас  більшовицька веремія...

 Упродовж тривалого часу я не цікавився офіційною біографією славетного земляка-композитора. А коли випала нагода, то перечитав  дещо із опублікованого про його загибель і  впевнився, що кожна доба, тягне на себе ту інформаційну ковдру, використовуючи ( з ідеологічною метою) факт смерті Леонтовича. Тому поданий нижче текст буде спробою знайти істину.

Присвятивши слідчо-прокурорській роботі 27 років, розумію слідство, як збирання фактологічної бази та оцінювання доказів,  і подальше подання їх до суду. Знаю чого варті ті зібрані з упередженням докази.  Адже відоме протистояння «білих і червоних», коли вони взаємно звинувачували один одного „незаперечними доказами”. І ті й інші пригощали громадськість відвертим чи прикритим намаганням звинуватити та передати  свої „докази” не до незалежного суду, а владі – для формування  громадської думки. У цьому  випадку суду не було. Тож залишився суд історії. А вона поступовно надає необхідні факти, перевірені самим ходом історії.

Зокрема вказується: „ Загибелі Миколи Леонтовича  впродовж 80-ти років було присвячено найбільше публікацій. На жаль у своїх деталях усі ці розповіді ґрунтуються, як правило,  на оповідях свідків-родичів і різко контрастують та суперечать..... Ці ознаки чітко виявилися уже ...в часи  незалежності України, коли стали доступні засекречені матеріали тих часів, котрі показали спотвореність та заангажованість публікацій в радянські часи, якими приховували знищення талановитого українського композитора тодішніми владними структурами – так званим ВЧК. Єдине що так й не стало зрозумілим – чому чекісти вдалися до такого жорстокого акту...”

Далі, як безперечний факт констатується: „Саме в ніч з 22 на 23 січня 1921 року композитор перебував у свого батька у селі Марківка Гайсинського повіту, де був убитий агентом ВЧК Грищенком...”

Запрошую читачів самим взяти участь у спробі віднайти правду. Фрагментарно викладу з того що вже раніше опубліковано:

«… Згадувалося про одного з найближчих друзів Леонтовича, Гната Яструбецького, оскільки він записав детальну розповідь батька Леонтовича про вбивство композитора.

У суботу 9 січня 1921 року Микола Леонтович був у Тульчині... Під вечір, у той же день, він приїхав кіньми у Марківку до батька. Ще не встигли обмінятися новинами, як на подвір’я  в’їхала підвода. Була шоста година вечора по сонцю... До хати зайшов молодий, 22-23-х років, середнього зросту чоловік.  ...Попросився переночувати. Непроханий гість називав себе на прізвище Грищенко... Звук пострілу розбудив батька. Була 7.30 ранку. На ліжку під вікном сидів напівзігнутим Леонтович і зляканим голосом допитувався: „Що це, вибух.” Промовивши ці слова, впав на подушку. Над його ліжком стояв Грищенко. Він був босий, в одній білизні. В руках тримав зброю, викидаючи стріляну гільзу. Дома ще були сестра композитора і донька Галина. Їм, як і батькові композитора, незваний гість позв’язував руки. Він одягнув на себе напівкожушок, який носив батько Леонтовича... Вимагав грошей... Шукав речі. І з речами вийшов.

На крик пана-отця прибіг учитель, інші люди. Вони розв’язали руки Леонтовичам, наклали пов’язку на рану потерпілого. Рана була з правого боку. Рвана рана. Леонтович ще встиг сказати: „Тату, я помираю”. Була восьма година ранку, неділя 10 січня 1921 року. Коли приїхав лікар, Леонтович був уже мертвий. 12 січня, коли ховали композитора, у Марківці мела дуже сильна завірюха.”  

Далі йде „ ... Хронологія технологій спотворення-викривлення комуністичним режимом щодо смерті Миколи Леонтовича.

Про  Гната Яструбецького вказано що він „... на той час, працював заступником завідуючого політвідділом одного з київських видавництв. Поїхавши на місце трагедії з мандатами київської ЧК і губревкомітету, він провів там 4 місяці (з лютого по травень), а по приїзду зробив доповідь «Товариству вшанування пам’яті М.Леонтовича». Яструбецький наводить прізвища свідків, розповіді композиторових сестри Вікторії та дочки Галини, той виклад, був зроблений по свіжих слідах, надзвичайно докладний, але частину фактів було упущено, завдяки чому в офіційних колах поширили інформацію про вбивство Леонтовича переодягненим «петлюрівцем». Принаймні, мало віриться, що правдиві слова доньки Миколи Леонтовича, які можна знайти у деяких публікаціях: «Батько захищав Радянську Україну, різко критикував петлюрівщину і петлюрівські банди, вони тоді бродили по Поділлю, тероризуючи населення, грабували, вбивали».

Такою технологією „... зайнявся відповідальний секретар міністерства внутрішніх справ УРСР Головченко Іван Харитонович, який з 1962 року був  Міністром внутрішніх справ УРСР (аж до 1982 року). Саме з-під пера цього «письменника»-  міністра почали виходити спогади родичів Леонтовича (сестри чи дочок) в яких поміж куцих даних вбивства поширювалася розлога інформація щодо «петлюрівсько-розбійницького» сліду в справі Леонтовича.

В іншому згадується „ ...Надія Танашевич, яка мала славу шкільної поетеси. Одного дня Леонтович зібрався пішки до села Стражгород, ( авт: село в Теплицькому районі, неподалік від батьківської Марківки) де вона жила — а це від Тульчина 70 верств. Прихопив із собою старшу доньку Галину. Порозмовлявши й почаювавши, раптом стара Танашевичка запропонувала поворожити по руці Леонтовичу. Він погодився. «Ось це лінія життя, — зауважила вона, — недовга». Микола Дмитрович засміявся: «Значить, коли я буду від вас їхати, з лісу вийде бандит мене вбивати. Та я йому скажу: «Е, ні! Стій! Матушка Танашевич мені загадала довго жити»...

....Повертаючись до Тульчина, Микола Дмитрович завітав до свого батька в село Марківці. Родина сиділа, розмовляла. Було це вже надвечір, коли раптом на подвір’я в’їхала підвода, на якій сидів чоловік, що назвався Грищенком. Він пояснив, що бореться з бандитизмом, показав документи з багатьма печатками. Його поклали в одній кімнаті з Миколою Дмитровичем. Десь на світанку 22 січня 1921 року пролунав постріл і звідти вискочив із зброєю «нічліжанин». Коли рідні забігли до хати, все було перевернуто, Микола Дмитрович, поранений у живіт, лежав, спливаючи кров’ю.

Ще в одній публікації: 23 січня 1921 р. М.Леонтович був у с. Марківці, куди ще 8 січня (на Різдво) приїхав відвідати батька – сільського священика о. Димитрія. Увечері того дня на подвір’я господи заїхала підвода з двома незнайомцями. Один з них був фурман Федір Грабчак, а другий – людина у шкірянці і з обрізом через плече та посвідченням оперуповноваженого Вінницького ЧК на  ім’я   Афанасія Грищенка. Попросилися переночувати. Грищенка поклали в одній кімнаті з М. Леонтовичем. На світанку пролунав постріл... Микола Дмитрович вмер на батьківських руках, стікаючи кров’ю ....

 Серед публікацій є й те, що ..”Почалися розшуки Грищенка, він якийсь час грабував людей в околицях Теплика. В одному із сіл господар клуні натрапив на нього і зарубав заступом». В іншій, що зарубали заступом в тій же таки Марківці. Якщо це було насправді, то не може бути щоб це не відобразили в документах. Головне – де і як їх знайти? В архівах ЧК – КДБ, адже Яструбецький їхав «розібратися» з мандатом Київської ЧК, чи в архівах міліції – МВС. І чи є на це дійсна політична воля вже незалежної влади України?

Юлія Косинська в газеті «Україна молода» № 011 за 23.01.2013 р «Постріл у пісню» пише, що « .. чула ще одну усну легенду: справу вбивства Леонтовича неспроста затягували, оскільки нібито ще в 1960-ті роки «відважний чекіст» Грищенко розповідав молоді, як він утверджував радянську владу на Поділлі»

Мистецтвознавець Валентина Кузик в одній із публікацій писала, що у Стражгород  Микола Дмитрович прибув у четвер 20 січня 1921 року, якраз на іменини старого Танашевича. Майже весь день просидів із Надією Василівною над лібрето. Надвечір повернувся в Марківку у будинок батька. Микола Леонтович помер від пострілу – як з’ясувалося не так давно – агента повітчека Грищенка, якого Леонтовичі впустили до хати, нагодували, дали притулок на ніч. Про це свідчить, зокрема, секретний рапорт начальника Гайсинської повітової міліції губернському начальству від 9 лютого 1921 року (переклад з російської):» В ніч на 23 січня агент повітчека Грищенко пострілом із гвинтівки вбив сина священника с. Марківка, Кіблицької волості Миколу Леонтовича – 43 років, у якого Грищенко ночував, і 26 січня Грищенко, який переховувався в м. Теплику, при переслідуванні його чинами міліції пострілом із гвинтівки поранив у живіт міліціонера Твердохліба.

            Рапорт начальника міліції Гайсинського повіту начальнику Подільської губернської міліції датований 9 лютим 1921 року. Якщо зробити аналіз цього рапорту то можна зробити висновок, що він не був повним щодо  опису  вбивства Леонтовича, а лише давав відповідь на запит губернської міліції про вбивства скоєні на території повіту за певний період часу, так як в ньому є  коротка інформація про злочин скоєний 28 січня 1921 року, який не має відношення  до смерті Леонтовича.  Мабуть в запиті ставилось питання начальнику Гайсинського повіту щодо дій  такої собі банди «Лихо», бо в кінці рапорту констатується, що «Випадків виступу банди «Лихо» не було».             

          Як дещо знайомий з подібними рапортами, переконаний що, відповідно службової ієрархії, першочергово повинен бути повний рапорт, або інформація щодо вбивства Леонтовича, начальнику самої губернської міліції. Також повинні бути окремі рапорти щодо вбивства і самого Грищенко. З рапорту не вбачається що 26 січня, після поранення міліціонера Твердохліба, Грищенко був затриманий чи «зарубаний заступом».

             За публікацією В. Кузик, « на те криваве «відрядження» виділили вбивці-інформатору, за документами, 5 тисяч рублів». Мабуть, за достовірне береться:    «Вибувшому в службове відрядження інформатору Грищенко вважати таким і виключити з провіантського і чайного забезпечення з 12 цього грудня. Видані йому 5000 авансу на секретні витрати виписати в  витати по прибутково-звітному журналу».

Все ніби-то й логічно, але викликає сумнів у достовірності цього секретного рапорта ( в інших публікаціях вказується що це справка знайдена в архівах Вінниці).

На думку авторів публікацій саме  рапорт від 9 лютого 1921 року, копія якого демонструється в музеї, та справка знайдена в архівах Вінниці, ставить крапку над «і» у питанні: хто вбив Леонтовича? Чи невідомий бандит, як писала республіканська газета «Вісті» від 2 березня 1921 року, чи представник влади – чекіст?

Ризикну викласти крамольну версію цієї «справки»: чи не для списання та привласнення грошей після вбивства Грищенка вона складена!?  Звертає увагу і те, що відповідно справки, з «довольствия» знято  « з 12 цього грудня», тобто місяця який ще не наступив.

Цікаво, що текст рапорту з вказівкою прізвища вбивці і органу в якому він служив, (хоча в справці він вказаний як інформатор) опубліковано лише 1997 року.

          В музеї Леонтовича села Марківка експонується диван і відвідувачам  розповідають що саме на цьому дивані було вбито композитора. Проте, з опису Яструбинського: «Батько забігає до сусідньої кімнати. Микола Леонтович напівсидить на ліжку, з правого боку стікає кров. Навпроти — Грищенко з гвинтівкою».

         Звертає увагу і те, що диван, який експонується в музеї, доволі добротний, салонного типу, та спати на ньому  було б доволі незручно.

         Рано, ой ще дуже рано, ставити крапки над «і»!

В інших публікаціях: «Видатний композитор не міг більше витримувати життя в Радянській Україні. Він зумів зібрати кошти і придбати квитки для виїзду за кордон. Та потрапити туди йому не судилося. Рано вранці 23 січня 1921 року, коли Леонтович гостював у батька в селі Марківка, його застрелив із гвинтівки чекістський агент Афанасій Грищенко, який на додачу ще й пограбував оселю.   

Незадовго до того Миколі Дмитровичу виповнилося 43 роки. За радянських часів стверджувалося, що вбивцею був якийсь безіменний “білогвардієць”, “петлюрівець” або просто “бандит”. А правда з’ясувалася тільки у 1990-х, коли відкрився доступ до архівів».

         …В будинку, крім смертельно пораненого Леонтовича були батько, сестра Вікторія і його донька Галина. Всім їм вбивця зв’язав руки розірваною жіночою спідницею та рушником. Із гаманця вмираючого композитора він вийняв 5000 карбованців різної валюти. Не побрезгував і напівкожушком батька композитора. Втікаючи з села, скоїв ще декілька крадіжок, стріляв людей. Бандита зарубав лопатою житель одного із сіл Теплицького району». 
         … Офіційна версія влади була іншою: убив композитора заїзжий петлюрівець.
          …Про його смерть газета «Вісті» сповістила 2 березня 1921 року. Насправді вбивство сталося ще 23 січня. За офіційною радянською версією, композитор став випадковою жертвою невідомого грабіжника.

…Правда стала відома лише у 2000-х, коли розсекретили архіви радянських спецслужб і натрапили на записи друзів Леонтовича. Ім’я вбивці було назване, але мотив тепер встановити неможливо.

…До батька потрапляє надвечір 21 січня. Грає родині на піаніно, на прохання сестри записує нотами шевченківський «Заповіт».

Наступного вечора до хати під’їжджає підвода. Федір Грабчак з сусіднього села керує кіньми, невідомий молодик — за пасажира. Інтелігентне обличчя, пристойне пальто, на голові легка кепка не за погодою. Представляється Афанасієм Грищенком, уповноваженим ЧК з боротьби проти бандитизму в селах і проситься переночувати.

Родина та гості разом вечеряють і йдуть спати. Хата в отця Дмитра мала — на дві кімнати. В одній лягає він з онукою та донькою, в іншій стелять Леонтовичу і гостю. Щоб Грищенко не змерз, батько накриває його своєю шубою.

На світанку родина прокидається від гучного звуку. Батько забігає до сусідньої кімнати. Микола Леонтович напівсидить на ліжку, з правого боку стікає кров. Навпроти — Грищенко з гвинтівкою.

Стрілець наказує Грабчаку зв’язати рушниками руки сестрі та доньці. Священик має показати, де золото. Золота нема. Грищенко забирає шубу, білизну, ложки, годинник Леонтовича, взуття. Композитора доводиться ховати босим».

            Кому ж і для чого знадобилося нищити пам’ять про композитора після його смерті? Відповідь на це питання намагались знайти і журналісти проекту «Історична правда з Вахтангом Кіпіані». В передачі вказується: « Одного із суботніх вечорів 1921 року Микола Леонтович, не передчуваючи нічого лихого, навідався у гості до батька на Вінниччину. Та не встиг композитор навіть обмінятися з рідними новинами, як до хати несподівано зайшов молодик. Гість був не місцевим, із Петрограду, представився як Афанасій Грищенко та показав документи інформатора Гайсинської ЧК. Потім попросився переночувати. Відтак, гостю постелили в одній кімнаті із композитором.

«Сам Леонтович не лягав спати, він працював. Тут є елемент містики, бо в останню ніч він сидів над піснею під назвою «Смерть», – зазначає кандидат мистецтвознавства Мирослава Новакович.

Композитор ліг спати лише під ранок. А уже невдовзі всіх розбудив звук пострілу. Батько Леонтовича одразу зірвався з ліжка, а коли забіг в кімнату сина, оторопів – Микола стікав кров’ю. Не вагаючись, чекіст зв’язав руки родичам Леонтовича та почав нишпорити по закутках, забираючи усе – від грошей до годинника і навіть чобіт композитора.

Зверніть увагу на вище наведене про те, що вбивця забрав з дому гроші різною валютою в сумі 5000. Чи не випадковість з 5000 виданих Грищенку як агенту ВЧК? Питання. Їх більше ніж відповідей!

«Все виглядало на звичайне банальне побутове вбивство. Ця версія існувала до 90-х років», – розповідає кандидат мистецтвознавства Мирослава Новакович.

Відтак, тоді було прийнято вважати, що композитора вбив чи то білогвардієць, чи то петлюрівець. Радянська пропаганда ретельно замовчувала усі подробиці цієї трагедії. Дослідники ж припускають: Микола Леонтович міг і підозрювати, що на нього чекає. Адже незадовго до трагедії після одного із концертів композитор помітив перетрушений портфель зі своїми документами.

«Микола Дмитрович побачив, що в його портфелі хтось рився, перевіряв документи. Там були два квитки до Праги. Це свідчить про те, що його хотіли врятувати і готували виїзд за кордон», – припускає доктор філософії мистецтв Валентина Кузик.

        Чому я так детально, хоч і фрагментарно відобразив публікації про смерть Леонтовича!? Тому, що жодна з них не переконлива. Передбачаю, що і в читачів одразу виникає безліч запитань. По-перше дати. Вони настільки різняться, що не зрозуміло, за яким стилем літочислення, новим чи старим, вони вказані. Зверніть увагу! „... Під вечір в той же день приїхав з Тульчина в Марківку”, а це не близький  шлях і те, що шоста година, навіть „по сонцю”, то зимою, в січні – глупа ніч.

         Так і не з’ясовано в Тульчин їдучи ( можна передбачати від Надії Танашкевич з Стражгорода), чи з Тульчина, подолавши досить далеку дорогу, він під вечір прибув в Марківку!

Чи був допитаний «фурман» (їздовий) Федір Грабчак, житель сусіднього села Кіблич! Вони ж обидва попросилися на нічліг! Навіть приїзд узимку підводою ( а не на санях!), викликає сумнів.

Крім того, в одній із публікацій, з посиланнями на «розслідування» Яструбецького, вказується, що після пострілу в Леонтовича,  Грищенко наказав Грабчаку зв’язати всім руки, для чого зняв рушник і покромсав спідницю.

        Судячи з записів у щоденнику Гната Яструбецького, зиписавшого розповідь батька композитора, злочин був дуже жорстокий. "В суботу 1921 року він приїхав в Марківку до батька. Ще не встгли обмінятися новинами, як у двір заїхала підвода. Була шоста година по сонцю. В дім зайшов молодий, 22-23 років, середнього зросту чоловік, темне волосся, без вусів і бороди. Руки мав холені, з довгими пальцями. Хорошо вдягнений. Розмова російська, солдатська. Попросився переночувати.

         Враховуючи що будинок в якому мешкали батьки Леонтовича був всього на дві кімнати виникає запитання: де ночував їздовий Грабчак і де наніч були поставлені коні?  Адже це зимою, в різдвяні морози.

«Рідні сиділи в сусідній кімнаті і чули, як Грищенко кричав на напівпритомного Леонтовича. Вони нічого не могли зробити. Тим часом вбивця вимагав золота і грошей. Забрав столові ложки, часи та знайдені в гаманці і шухлядах гроші. Накинув на себе кожух господаря, прихватив чоботи його сина і вибіг з дому», – пише Яструбецький.

З гвинтівки чи з її обрізу був вбитий композитор. В шкірянці чи в пальто був одягнений Грищенко? Чи дійсно в будинку батька  було піаніно? Чи допитані батько, сестра Вікторія та донька Леонтовича –  Галина, якій на той час мало бути 15-16-ть років? Що відомо про Танашевич? Адже в деяких публікаціях стверджується, що саме з нею Леонтович мав виїхати до Праги і для цього у нього було два квитки.

            Наводяться дані: «Аранжував "Інтернаціонал" Мало хто знає, та Микола Леонтович приймав участь в аранжировці революційного «Інтернаціоналу». Пісню в обробці композитора виконували аж до 1944 року. Крім того на рахунку Леонтовича ще двійка-трійка революційних пісень:  "Варшавянка", "Ми ковалі своєї долі» і т.д.

          Переписував пять разів і хотів знищити.Твір, який приніс своєму автору світову славу, Леонтович переписував декілька разів. А двічі навіть хотів знищити. У «Щедрика» п’ять авторських редакцій: перша появилась 1901 року, а остання – в 1919-му. Вперше на українській сцені пісню виконав в 1916 році хор Київського університету.

        В популяризації «Щедрика величезна заслуга Української хорової капели, створеної 16 січня 1919 року за дорученням голови Директорії Симона Петлюри, для популяризації української музичної культури за кордоном.

         Є припущення що саме для участі в турне по Європі в складі цієї капели, мав виїхати і Леонтович.

          5 жовтняо 1921 року його вперше почули в США – на концерті в Кварнегі-холі в Нью-Йорці. А в 1936 році Пітер Вільховський, який працював на радіо NBC, записав англійську версію «Щедрика», - Carol of the Bells", яка принесла мелодії всесвітнє визнання.

         Припускаю, що приховати (навіть у роки того лихоліття) смерть уже відомого на той час композитора було непросто. Тому й послали – „щоб розібрався” – Яструбецького,  товариша Леонтовича.  Не знаю, не кидатиму камінь у чужий город, тим більше посягати на їхню дружбу.  Я доволі знайомий з  людьми, які  й розумом здібні, та все ж  мають свої хиби, свої вади, і відомо, як їхні, зовні прекрасні якості, може  використовувати офіційна влада.

Як колишній слідчий, роблю висновок, що розслідування за фактом смерті М. Леонтовича, огляду місця одразу після події, в роки  того лихоліття, могло і не бути.  Гнат Яструбинський, мабуть, не мав навичок розслідування таких злочинів.

          Не акцентуватиму на інших розбіжностях, тому що допитливий читач   легко  це може зробити самостійно. А коли взяти до уваги зарубаного заступом, то на мертвого можна багато чого списати. Ні в якому разі не заперечую факт вбивства Леонтовича агентом чи інформатором ЧК, але погодьтесь: якийсь він «нетиповий».

          Письменниця Ірен Роздобудько в романі «Прилетіла ластівочка» висуває свою версію загадкового вбивства Леонтовича описуючи що ніби-то вбивцю, влада «… послала умовити й улестити, спокусити славою, грошима, пільгами, пайками і посадами. Замість того, аби просто вбити десь у підворітні». Що все це стало відомо лише наприкінці ХХ століття в США, коли в будинку для літніх людей помирає пацієнт, який називав себе родичем   Леонтовича, а за версією письменниці, був безпосереднім свідком вбивства композитора. Особисто я вбачаю в ньому прототип з  їздового Грабчака.

         Версії…У слідчій та судовій діяльності – припущення перебігу вчиненого злочину.

Мудрі люди кажуть:  „Істина – це рівновага”. Не було її, не могло бути ані за часів громадянської війни, ані опісля неї. Тоді влада примушувала казати „вірую”, а думки, бажання і вчинки не пов’язували з тією вірою, яку декларували на словах. І, навіть якщо це правда, не допомогла цьому оранжировка «Інтернаціоналу» композитором Леонтовичем.          

Ставлю крапку, щоб не втомлювати читачів своїми міркуваннями. Знаю одне: документи теж пишуть люди. Чи не пора вже тепер, хоч і з запізненням майже на століття, офіційно опублікувати той звіт Яструбецького. Адже правда, якою б вона не була, завжди залишається правдою. Її, як і музику, ніхто, яким би владним він не був, не може змусити  мовчати. Чи під час державних заходів, святкових концертів, чи десь тихо озвучена – музика Миколи Леонтовича звертається до душі народу, спілкується з нею, збагачує її! Це не просто духовна музика, це відображення чарівної, яскравої, мудрої та поетичної душі українського народу.

Не хочу вносити розбрат, забирати хліб у біографів,  але якщо ця публікація зачепить за живе  тих, хто хоче  докопатися до істини, то вже й це буду розцінювати як успіх.

         Якщо хтось має можливість вказати мені де саме можна було б ознайомитися з достовірними матеріалами цієї непростої справи, та  допоміг би в цьому, то був би вельми вдячний за можливість попрацювати над ними.

Автор - Дмитро Щербань